Ретравматизація в Херсон.
З тих пір, як місто звільнили від орків, воно потерпає від щоденних російських обстрілів та бомбардувань. Населення та економіка скоротились разів так в 10. Дивно, але зараз, за півтора роки після визволення, його емоційний стан, особливо в чоловіків, майже не відрізняється від періоду окупації. Ніхто в них нічого не питав тоді, ніхто не питає і зараз. Як і в інших містах України, тут триває Сафарі. На вулиці під свист снарядів та гуркіт вибухів на полювання виходять ТЦК з поліцією. Остання вже давно не піклується безпекою в суспільстві та, скоріше, виконує примусову функцію, підтримує «єдність» та наповнює бюджет штрафами. Із заповідника, звісно, не випускають. Тепер, здається, більше українців розуміє як воно було в окупації... Із плюсів - не вимикають світло та дають гуманітарку, але точки видачі пристріляні як орками, так і «котиками» з ТЦК. Комусь, хто сидить на нулі вже третій рік, тут мариться надія, що десь там, серед макаронів та круп, ховається той, хто його замінить на передку. А в кабінетах моляться на те, щоб цього ніколи не сталося, бо розуміють, що резерв примусу буде не про якість, а про кількість.
Порівняно з російською окупацією, продукти в Херсоні зараз дешевше та доступніше. То, невже Україна, за яку ми боролись з орками, це не більше, ніж пристріляне АТБ? На якому етапі ми повернули не туди?
Особисто я віддаю перевагу Сільпо. В чеках вони пишуть побажання, які я уважно читаю. Найчастіше трапляється: «Спочатку дбайте про себе, потім про інших». Розумію, що ті, хто вибрав поїхати з країни законно чи не зовсім, вибирали себе та свою сімʼю і мали на це повне моральне право. Розумію і те, що чим менше нас тут залишається, тим тяжчим стає тягар, що лягає на наші плечі. В нас зруйнована інфраструктура, мільярдні борги, а на кожного працюючого по одному пенсіонеру, військові та ветерани обходяться значно дорожче. Чи розуміють це ті, хто поїхав? То невже Україна це фінансова піраміда? Хто лишився, той і лошара?
Якщо суспільство функціонує так само, як живий організм, то що б з ним було, якби в розпал хвороби частина його мʼязів, печінки чи мозку вирішила, що в сусідньому тілі йому буде легше та безпечніше? Що б було, якби ми з самого початку поважали та зробили ставку на діалог, на свободу та цінності, а не клітку з 5-6 ефективними менеджерами, телемарафоном та високим рівнем Шевченка в крові? Громадянином України міг би стати будь хто, готовий добровільно захищати їх зі зброєю в руках: професійні військові та звичайні люди з усього світу. Небезпечно, але змістовно, бо в цьому є набагато більше сенсу, ніж може дати сучасний роботизований світ. Плекати мову, любити Бандеру і носити вишиванки по факту можна і в Європі і в Америці, а Україна, як територія, для цього не обовʼязкова. Чи було б тоді актуальним питання: як повернути тих, хто поїхав? А з ким вам було б надійніше та безпечніше жити поряд? З ким ви захочете будувати країну після війни?